06.07.2011

    Людське життя як нива на якій зріють плоди. Впродовж життя ми безліч раз

чуємо:  людина живе доти доки її пам'ятають. Але щоб пам'ять була щирою довгою

та безмежною – потрібно  заслужити. Шкода особисто я не була знайома із Георгієм

Миколайовичем Кірпою проте із ЗМІ знала його як громадянина, громадського діяча

та благодійника.

    26 грудня 2002 року Хмельницька обласна газета « Подільські Вісті» писала:

«Головний принцип подальшого існування залізничного транспорту України –

це збереження нинішнього потенціалу національної залізничної системи, утвердження

її як базової структури соціально-економічної системи України, зміцнення позицій на

ринку транспортних послуг. В Україні є всі необхідні ресурси, високо освідченні фахівці,

професійний колектив вищих ланок управління транспортною системою, науково-дослідна

і промислова база, природні ресурси і потенціал для того, щоб здійснити намічене в

розвитку національної транспортної інфраструктури, зробити її більш якісною, більш

безпечною, більш зручною для спільної роботи із залізницями Центральної і Східної

Європи. Міністр залізничного транспорту України був тоді Георгій Миколайович Кирпа.

     12 грудня 2002 року ця ж газета писала: «На підтримку пропозиції Міністерства

транспорту України та державної адміністрації залізничного транспорту України було

організовано безкоштовне перевезення дітей віком до 17 років на Новорічні та Різдвяні

свята а також проведення протягом 2003 року благодійних акцій з безкоштовних

перевезень дітей - сиріт, дітей-інвалідів, дітей позбавлених батьківського піклування

дітей-чорнобильців.

     Це далеко не повний перелік добрих справ людини яка жила і творила, була

громадянином, взірцем, благодійником організатором неперевершеним керівником.

Чому Господь забирає найкращих? Напевно і йому потрібні саме такі.

    Бути зовсім не знайомою з людиною особисто і стільки чути і читати про його життя

та діяльність. Так є багато заслужених людей, вони живуть і працюють поруч з нами

ми бачимо їх добрі справи, вчинки гідні наслідування і це підвищує їх авторитет. Але

щоб після того коли людина відійшла у вічність її так пам'ятали шанували і пишались

тим що були знайомі з нею особисто – виняток. Саме такою людиною був Георгій

Миколайович Кірпа. Я пам'ятаю статтю в Подільських вістях за 5 грудня 2002 року.

Здавалось би звичайна буденна стаття «І в Клубівку прийшов газ», та це тільки на

перший погляд звичайна. Незвичайною вона була тим що розповідала про надзвичайну

людину вірного сина своєї громади свого рідного селища Георгія Миколайовича Кірпу.

Більш ніж впевнена, жоден читач «Подільських вістей» не пропустив у свій час цієї статті.

А мене вона вразила не тим що нарешті ще один населений пункт нашої області був

газифікований, а саме тим, що завдяки саме Г.М. Кірпі Клубівка була газифікована.

Порівнюючи із сучасним «піклуванням» можновладців про свій народ особливо

сільських глибинок і порівнювати не приходиться.

     «Минали роки, іржавіли заготовленні для газифікації села труби на колгоспних

складах,  згодом були розпродані чи розтягнуті, а проекти суцільної газифікації з

плином часу втратили свою економічну реальність. Так було поставлено масну крапку

в легенді про блакитний вогонь що мав запалати навіть у найвіддаленіших селах-

пятихатках. Газета констатувала – така невизначеність за давньою суто Ізяславською

традицією тривало б ще бозна скільки, якби в ситуацію не втрутилася людина, яка

щиро переймається проблемами району. Це міністр транспорту України, начальник

«Укрзалізниці» Г. М. Кірпа. Георгій Миколайович ініціював та особисто контролював

хід прокладання газопроводу від Ізяслава до Клубівки протяжністю 11 кілометрів.

Фінансування будівництва взяли на себе залізничники, які замовили проектну

документацію, придбали труби та все інше обладнання і досить оперативно впоралися

із значним обсягом робіт. Газопровід до с. Клубівки став технічним набутком Львівських

будівельників. Так Герой України наш шанований земляк Г.М. Кірпа зробив для району

великий подарунок чим у кожній домівці запалив вогник людяності та милосердя.

     2011р. рік 25 річниці Чорнобильської трагедії. Теофіпольська громадська організація

«Союз Чорнобиль України» шукає спонсорів, бо ж проблем по соціальному захисті осіб

що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи вистачає.

    На сторінках газети «Сільські вісті» знаходимо статтю - інтерв'ю з вродливою усміхнено

ю жінкою зі щирою посмішкою та добрими очима. Вона розповідає про фонд ім. Г. М. Кірпи

який вона очолює. У спогадах знову виринає відоме прізвище. Але ж його нема. Проте

інтуїція підказує варто спробувати. Громадська організація написала звернення про

надання спонсорської допомоги. Не пройшло і місяця а вже у квітні представники фонду

попередньо передзвонивши нам із запитом що вкрай потрібно для роботи завітали на

теофіпольщину із новим ноутбуком – подарунком  для чорнобильської організації. Ми з

чорнобильцями зачаровано слухали розповідь гостей про діяльність фонду ім. Г.М. Кірпи

і в пам'яті спливало знайоме ім'я, що знову і знову нагадує про себе добрими справами,

власним прикладом служіння людству. І це не просто слова – а  життєва істина що є

незаперечною. І хоча пройшли роки з дня його трагічної загибелі він був і залишається

шанованою та відомою особистістю, людиною з великої літери для всіх хто знав його

особисто і донині пізнає завдяки вірним друзям і послідовникам. Він був не тільки

прекрасним фахівцем, знавцем своєї справи а й дуже мудрою, розважливою людиною

чому й став взірцем для наслідування. Більш ніж впевнена, що немає жодної людини,

яка була б іншої думки.

Ми знаємо всі, що в вічність підемо

Та як важливо як ти в світі жив

Чи ти шляхи тернисті обминав

Чи правдою і вірою служив

Про Вас не скажуть що уже нема

Бо в пам’яті всіх тих хто поруч був

Одне лиш шкода якщо хтось недооцінив

А може хто його уже забув?

А скільки б ще він добрих справ зробив

Якби він жив, якби він тільки жив

Молю, до раю Ти його прийми

Благаю Господи, він цього заслужив

     І Фондом ім. Г.М. Кірпи оголошено конкурс під назвою «Яким ти пам'ятаєш Г.Кирпу»

Тепер і чорнобильці пам'ятатимуть. Отже він живе у наших серцях, у своїх добрих справах,

у серцях наступних поколінь і цьому ніщо й ніколи не завадить.

Віра Пухніченко ,

голова Теофіпольської районної громадської організації

інвалідів ВГОІ «Союз Чорнобиль України», член Національної Спілки журналістів України