Довгі зимові вечори, багато думок у голові, багато спогадів, життя пролетіло як швидкий експрес. Дитинство у селі, батьки трудяги, школа і навчання, відповідальність за молодшу сестру, хоч вона і менша тільки на десять хвилин, бо Валюшка сестра-двійняшка.
Веселі і безтурботні студентські роки. Потім сімейне та трудове життя, будні та посади, день-ніч-48 годин, раз – і пенсія. Думаю, що такими словами більшість людей розповість про своє життя, бистре і невгамовне. Але життя наповнюється добрими новинами, гарними подіями, та головне – це людьми, які зустрічалися на життєвому шляху.
Мені дуже пощастило тим, що ще у молодості, у студентському житті я мала радість познайомитися з Жанночкою та Жорою. Тоді вони були просто молоді люди, закохані, щасливі, красиві та цілеспрямовані. Жора – Георгій – статний, високий, веселий, багато дівчат зупиняли свої погляди на ньому. Але для нього була тільки вона, його Жаночка, його кохання, його дружина та друг, з якою він пройде своє життя, зліти, посади, переїзди. Але це все буде потім, у дорослому житті, колись.
А в 1965 році, на вступних екзаменах, і потім, усі п’ять навчальних років, наше життя було таке різноманітне, живе, молоде, насичене. Залізничний інститут міста Харків зустрів нас та прийняв до своїх лав, дав освіту, дав путівку у доросле життя. Були і безсонні ночі з кресленнями до ранку, були і побачення, коли дівчата мінялися одежками, були і прогулянки вечірнім Харковом, була і жарена студентська картопля, смак якої залишився на все життя. Великий студентський колектив, різноманіття людей та поглядів, кожний зі своєю книгою життя та баченням подальшого майбутнього. Всі такі різні і всі такі знайомі: дівчата мої дорогі – Кивенко Рая, Дождікова Галя, Ісаєнко Ніна, сильні і мужні хлопці – Гранатов Вася, Байдіков Григорій, Коробкин Микола, Шаповалов Ваня, Анисимов Микола. І ще багато-багато нових знайомств та нових зустрічів.
Навчалися ми добре, науки давалися легко, бо ми мали велике бажання, а викладачі інституту були вимогливі та професіонали у своїх справах. Багато кумедних випадків траплялося з нами. Ми с Жанною жили у одній кімнаті, товаришували, після другого курсу разом були на практиці у Куп’янському відділенні залізниці. Жили під час практики на квартирі, грошей, як студенти, мали обмаль, тільки на хліб та майонез. За місяць практики нами на двох було з’їдено 35 пакетів майонезу, наїлися на все життя. А Жора, коли виконував креслення, завжди залишав олівець за правим вухом. Забував, що він там, а потім шукав, а ми – дівчата бачили, але нічого йому не казали. А коли він пригадував, то ще довго сміялися з цього.
Так співпало, що не тільки я мешкала у одній кімнаті з Жанною, а і мій майбутній чоловік - Байдіков Григорій Миколайович – жив у одній кімнаті з Жорою. Якщо Жанна та Жора вже приїхали до Харкова парою і ні у кого не виникало сумніві та питань про їх дружбу та подальший шлюб, то я до п’ятого курсу не знала та не думала, що буду носити прізвище Байдікова.
Як один день, пролетіло веселе студентське життя, пройшли випускні екзамени, весілля, та вже молоді сім’ї отримали розподіл і роз’їхались хто куди. Дівчата плакали, хлопці обіцяли піддержувати стосунки, але доросле життя та нова робота внесли свої корективи у наше вже доросле життя.
Ми з чоловіком по розподілу поїхали на Урал, працювати на Орсько-Халіловський металургійний комбінат. Молода родина Кірпи – на Західну Україну, у місто Чоп. На той час не було мобільного швидкого зв’язку, не було скайпу, але ми намагалися спілкуватися і одне одного не втрачати з виду.
Але життя брало своє. Ми з чоловіком та донькою, після трьох відпрацьованих на Уралі років, повернулися на Україну. Залізнична станція Кременчук з радістю прийняла нас на роботу. І почались трудові будні. Я – чергова по станції, чоловік – диспетчер, були такі дні, коли - я йду на 12-годинну зміну, а чоловік повертається з 12-годинної зміни. Зміна через зміну, місяць за місяцем, рік за роком. Діти підростали, батьки сивіли, ми за обов’язками та кожноденням ставали доросліше.
Не вчулись, як пролетіло двадцять швидких довгих літ. Було на життєвому шляху усе – радість і сльози, доброта і нерозуміння, щастя і скрута, надія і падіння, зрада і підтримка, легке нелегке життя. Кожна обставина життя, кожна людина на життєвому шляху вносили свої частки у життя нашої родини.
За ці роки зміни відбулися у всіх. Жора вже став Георгій Миколайович, а Жанночка – Жанна Ігорівна. Маленьке місто Чоп змінилося на столицю, посада начальника станції змінилася на посаду Міністра транспорту.
Коли випала нагода про зустріч у Києві, ми трохи почувалися не у своїй тарілці. Все ж таки столиця, така посада, а ми з маленького міста, життям не балувана родина. Було перед зустріччю дуже багато питань – як, що, а може? Життя змінило нас не тільки внутрішньо, але і зовні. Але всі питання відразу відпали після першого Жориного питання – «Як життя, колеги?» Ми почали розповідати про роботу, про життя, про труднощі, про станцію. Але все це він і так про нас знав, бо не упускав з поля зору своїх колег. І враз тривога і сумління кудись пропали, і начебто не було таких довгих двадцяти років, начебто ми знову у студентському гуртожитку і разом обговорюємо новий технічний проект. І відразу стало так просто, так легко, начебто ми знову студенти. Говорили, говорили, сміялися і згадували, день спілкування пролетів, як година.
Георгій Миколайович ділився своїми планами на залізничне життя. Вже при великій посаді, з великими амбіціями та прагненнями покращити життя залізничників та їх сімей. Залізниця вдихнула новий свіжий подих: збільшилася заробітна плата, на місцях пішов потік матеріалів, інструментів та обладнання, покращувалися соціальні гарантії. Залізничники стали почуватися більш впевнено у житті, відчули себе потрібними та важливими людьми у державі, які могли вже достойно підтримувати свої родини. А авангардом цих позитивних змін звісно був Георгій Миколайович Кірпа, разом з командою та разом с сім’єю, яка звісно і завжди була невід’ємною частиною його життєвої команди.
Кладезь знань, планів та задумів, людина великої сили і волі, з стратегічним мисленням та масштабом дій, вів за собою багатотисячних колектив залізничників, який з кожним роком збільшувався. Своїм особистим прикладом, ентузіазмом та вірою запалював все більш і більш людей. І це були не тільки залізничники. Медики, авіатори, шляховики, поступово увійшли у сім’ю транспортників. Керівник. Який був на своєму місці, зміг провести об’єднання такої кількості людей навколо себе. Навіть ті хто сумнівався у планах Георгія Миколайовича, поступово міняли своє ставлення і починали допомагати і жити життям людей і залізниці, як це робив головний керівник.
Але так прикро в житті чомусь складається. Що все хороше має такий швидкий кінець. У далекому 2006 році кореспондент газети Магістраль порівняв життя Георгія Миколайовича з прерванним польотом. Так і було. Було багато планів, надій, сподівань, в голові і на папері, у колегах та однодумцях, які так і змогли втілитися у життя.
Після трагічного уходу Георгія Миколайовича, з часом, великі плани так і залишилися на папері, надбання розсипалися у вирії життя, багато залізничників вже давно зневірилися і змінили свої місця роботи, багатьох соратників вже немає у живих. Вже пройшло більше двох десятків років, зі своїми корективами та корегуваннями. Помінялися майже всі керівники на залізниці, помінялася стратегія та цілі життя, багато залізничників стали пенсіонерами, у яких залишилися лише спогади.
Але ще є в рядах залізничники, які працювали у ті часи, і вони досі з великою повагою та вдячністю згадують ті часи і тих людей, які дійсно опікувалися турботами простих людей. Нажаль, багато сучасних керівників не мають фахової освіти, не розуміють основ праці залізничників, не мають хисту на об’єднання людей. Дуже прикро, тому що на залізниці головне правило – це керівник-фахівець, який може добрим словом і професійним ділом повести за собою людей, і команда, яка згуртована, безпечна і надійна у повсякденних ділах. Світла пам’ять Георгію Миколайовичу Кірпі – Залізничнику, з великої літери, Керівнику і Професіоналу.
З повагою –
пенсіонер-залізничник станції Кременчук
Байдікова Лідія Сергіївна
