Я працюю на залізниці трошки більше двох років. Для когось це, звісно,  зовсім небагато, адже поруч зі мною працюють люди, чий стаж обчислюється десятиліттями. Але залізниця увійшла в моє життя набагато раніше, ніж я отримала свою першу посаду.

Усе почалося з мами.

Вона працює на залізниці вже понад двадцять років. У нашій родині залізниця ніколи не була просто місцем роботи. Вона завжди була частиною життя. З дитинства я слухала мамині розповіді про відповідальність, про людей, які працюють у будь-яку погоду та за будь-яких обставин, про справжню залізничну дружбу та взаємодопомогу. Іноді, вона брала мене з собою на роботу та завжди на різні залізничні заходи, наприклад, волейбол. Ми разом вболівали за нашу команду.

Серед багатьох історій особливе місце займали розповіді про Георгія Миколайовича Кірпу.

Коли я була ще дитиною, то не до кінця розуміла, чому це ім’я вимовляють з такою повагою. Але щоразу, коли мова заходила про нього, у голосі мами з’являлися особливі нотки гордості. Вона розповідала про його вимогливість, неймовірну працездатність та вміння бачити перспективу там, де інші бачили лише труднощі.

Тоді мені здавалося, що це історії про якусь легендарну людину з книжок. Але коли сама прийшла працювати на залізницю, почала розуміти їх зовсім по-іншому.

Щодня я бачу, наскільки складною є робота залізничника. За кожним відправленим поїздом стоїть праця сотень людей. За кожним справним вагоном, кожною безпечною поїздкою, кожним вчасно виконаним завданням – безсумнівний професіоналізм, дисципліна та відповідальність.

Саме тоді я зрозуміла, чому через багато років залізничники продовжують згадувати Георгія Кірпу.

Моя особиста зустріч із ним не відбулася в реальному житті. Ми належимо до різних поколінь. Але ця зустріч сталася через розповіді моєї мами та моїх колег.  Саме через історії людей, які працювали в той час та через пам’ять, яка продовжує жити серед залізничників.

Коли мама розповідає про ті роки, я ніби сама стаю свідком тих подій. Бачу керівника, який вимагав максимальної віддачі від кожного, але водночас жив проблемами галузі. Людину, яка не боялася брати на себе відповідальність за масштабні рішення та вміла об’єднати тисячі працівників навколо спільної мети.

Можливо, саме тому його ім’я й досі залишається символом розвитку української залізниці.

Сьогодні, працюючи на залізниці, я дедалі більше усвідомлюю цінність професійних традицій. Вони передаються не лише через документи чи архіви. Вони передаються через людей. Через маму, яка понад два десятиліття присвятила цій справі. Через її спогади, її розповіді та її любов до професії.

Іноді мені здається, що моя зустріч із Георгієм Миколайовичем триває й досі. У маминих словах. У спогадах старших колег. У тих принципах відповідальності та відданості справі, які й сьогодні залишаються важливими для кожного залізничника.

Саме тому для мене Георгій Кірпа – це не лише відома історична постать. Це частина великої історії нашої залізниці, до якої належить моя родина і до якої тепер належу я.

І якщо колись мене запитають, чи була в моєму житті зустріч із Георгієм Миколайовичем Кірпою, я відповім – так. Вона відбулася через людину, яка навчила мене любити залізницю ще задовго до того, як я стала залізничницею. Через мою маму.

Автор: Пекарська Світлана Євгенівна провідний інженер виробничого підрозділу «Служба роботи станцій» регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця»