Кожен день поруч із ним мав свій смак — трохи напружений, трохи стрімкий і завжди насичений подіями. Це було життя без пауз, без перепочинку, життя, що рухалося вперед, як швидкий поїзд.
Попри високу державну посаду — Міністра транспорту та зв’язку України, керівника «Укрзалізниці», депутата — Георгій Миколайович не втрачав головного: людяності. У ньому дивним чином поєднувалися твердість керівника і щирість простої людини. Він умів слухати уважно, без поспіху, ніби кожне слово мало велику вагу. Його коріння — з Хмельниччини, з тих країв, де простір широкий, а люди — прямі й відкриті. Можливо, саме звідти в ньому була і велика внутрішня сила і водночас м’якість, яку не приховаєш навіть за суворим поглядом.
Пам’ятаю одного дня, на площі залізничного вокзалу в Києві, за часів реконструкції Центрального вокзалу, тоді там стояв невеликий вагончик, такий собі імпровізований конференц-зал для розмови з людьми та журналістами, відбувалася зустріч Георгія Миколайовича з представниками преси та громадянами. Люди підходили, говорили про незручності, про пил, про те, як важко дістатися до поїздів через будівництво переходу. Атмосфера зустрічі була напружена. Георгій Миколайович слухав мовчки. А потім сказав просто, без пафосу: «Розумію Вас, але коли ви робите ремонт у власному домі, вам теж незручно, але ж ви терпите, бо знаєте — це тимчасово». І ці слова прозвучали сильніше за будь-які офіційні пояснення. Вони були зрозумілі кожному.
Також пригадується інший випадок: літо десь початок червня, тиха дача, озеро Заплавне, легкий вітер та невеликі хвилі на воді, здавалося, навіть час там рухався повільніше, але не для нього. Георгій Миколайович прихворів: висока температура та слабкість, але хвороба його не зупиняла. Він узяв спінінг і пішов до води. Рибалка для нього була не просто відпочинком — це був спосіб побути наодинці з думками.
Я відійшов лише на кілька хвилин, а коли повернувся побачив, що він уже вирішив поплавати. Я кинувся до причалу. Він стояв біля води — рішучий, як завжди.
— Георгію Миколайовичу, вам не можна, — сказав я, ставши перед ним. Він спробував обійти мене справа. Я зробив крок — і знову опинився перед ним. Він змінив напрямок — я знову перегородив йому шлях. На мить наші погляди зустрілися. В його очах було все: і роздратування, і втома, і та впертість, яка рухала ним усе життя. Він нічого не сказав, лише махнув рукою, різко — і пішов назад до будинку. Його водій, дізнавшись про цей випадок, тихо прошепотів мені: «Ну, Михайле… завтра тебе вже тут не буде». Але нічого не сталося, життя пішло далі, ніби нічого й не було.
Були й інші ситуації — складніші та напруженіші. Наприклад, одного разу помилка в цифрі телефонного номера перетворилася на справжній скандал. На неправильний номер не могли додзвонитися, напруга зростала, час було втрачено. Коли ж помилку виявили, було вже пізно — роздратування в ньому кипіло. Того вечора він сказав, щоб завтра ми не приїжджали. Ніч була довгою. Ми чекали дзвінка — і не дочекалися. Час тягнувся важко, мов густий туман. І тоді залишився єдиний вихід — звернутися до дружини, Жанни Ігорівни. Вона була тією людиною, яка вміла згладжувати «гострі кути», повертати рівновагу там, де її втрачено. Її голос був спокійний та впевнений: «Я поговорю».
І справді — наступного дня все змінилося. Нас викликали до Георгія Миколайовича. Зустріч була стриманою, холодною, але вже до вечора напруга розвіялася, ніби її й не було. Так він жив швидко, різко, без півтонів.
Після важкого дня ми поїхали на Бессарабський ринок. І там, серед звичайного міського гамору, він раптом ставав іншим — простим, домашнім. Вибирав буряк, моркву, капусту, уважно придивлявся, торкався руками і жартував: «Будемо варити борщ».
І важко було повірити, що ця людина ще кілька годин тому встигла побувати в кількох містах, провести десятки зустрічей, вирішити безліч питань. Його енергія здавалася невичерпною. Одного разу він узяв до рук свій шкіряний портфель і, усміхнувшись, сказав: — Тут мій мозок. І його треба берегти. У цій фразі було все: і робота, і відповідальність, і життя.
Таким він і залишився в пам’яті — сильним, різким, справжнім.
