Того року я працював в одному з підрозділів Міністерства внутрішніх справ міста Києва. Служба була стандартною й одноманітною — підрозділ функціонував у звичному, штатному режимі. Та ось одного жовтневого дня 2000 року командир викликав мене до свого кабінету. Спершу розмова точилася навколо буденних речей — як справи вдома, як дружина, діти. Але раптом він змінив тон і перейшов до суті:

— Завтра ти разом зі своїм напарником, Старинцем Василем Володимировичем, поїдете до управління Південно-Західної залізниці за адресою: вулиця Лисенка, 6. Там відбудеться співбесіда з новопризначеним генеральним директором ДП «Укрзалізниця» — Кірпою Георгієм Миколайовичем.

Усе було сказано коротко й без зайвих пояснень. Я отримав наказ і вийшов із кабінету. У голові панував сумбур: запитання виникали одне за одним — хто такий Кірпа Г.М., як проходитиме співбесіда, чого від неї очікувати?

Настав ранок 30 жовтня 2000 року. Погода видалася напрочуд гарною. Легкий теплий вітер перекочував асфальтом опале листя. У стародавньому Києві панувала золота осінь.

Рівно о 9:00 ранку я, мій напарник Старинец В.В. та командир підрозділу Швець І.П. прибули до прохідної управління Південно-Західної залізниці. Нас зустрів співробітник і попросив пройти за ним. Ми рухалися коридорами будівлі напружені й зосереджені. Хвилювання не полишало — здавалося, ніби ми йдемо казематами Брестської фортеці.

Зупинившись біля високих дверей, наш супроводжувач постукав. Отримавши дозвіл, він відчинив їх і запросив нас до кабінету. Приміщення було просторим і світлим. Стіни прикрашали картини в однакових рамках, шпалери виглядали сучасно, а металопластикові вікна додавали інтер’єру стриманої діловитості. Посеред кабінету стояв великий письмовий стіл, за яким сидів чиновник. Побачивши нас, він відклав роботу, привітався й одразу перейшов до співбесіди. Його цікавили наш досвід служби в правоохоронних органах, рівень професійної підготовки, зокрема навички володіння вогнепальною зброєю та прийоми рукопашного бою. Розмову проводив заступник генерального директора — Гладких Василь Іванович. Утім, на той момент я був переконаний, що перед нами сам генеральний директор «Укрзалізниці». Співбесіда тривала недовго — близько п’ятнадцяти хвилин. Раптом задзвонив телефон. Вислухавши співрозмовника, чиновник повідомив:

— За годину в аеропорту «Жуляни» приземлиться літак із генеральним директором на борту. Ваше завдання — зустріти його, супроводити та забезпечити охорону.

О 10:30 ми вже були на місці й спостерігали, як малогабаритний літак Як-40 повільно вирулює на стоянку. «Встигли», — промайнуло в мене голові. Не приховую — ми хвилювалися. Коли охорона аеропорту відчинила ворота, ми під’їхали ближче, вийшли з автомобіля й швидким кроком попрямували до літака.

По трапу спускався високий чоловік у довгому чорному шкіряному пальто та начищених до блиску чорних туфлях. На голові — кашкет із високою тулією. Його вигляд був серйозний і вагомий, навіть дещо суворий — такий, що мимоволі викликав повагу й легке напруження. Придивившись уважніше, я помітив, що під розкішним пальтом проглядається форма залізничника. Біля трапа метушилося близько двох десятків чоловіків. Усі були зосереджені, відчувалося напруження. Стало очевидно: перед нами — генеральний директор ДП «Укрзалізниця» Георгій Миколайович Кірпа.

Щойно він ступив на землю, люди одразу оточили його. Кожен доповідав щось своє і, отримавши короткі вказівки, швидко відходив, поступаючись місцем іншому. Вражали організованість, чіткість і темп усього, що відбувалося.

Заступник генерального директора Гладких Василь Іванович підвів нас до Кірпи Г.М.  й доповів:

— Ці люди відповідатимуть за вашу безпеку.

— Добре. Сідайте в машину, дорогою познайомимося! — коротко відповів Георгій Миколайович.

У машині майже не розмовляли. Коли під’їхали до будинку за адресою: провулок Козловського, 6, він звернувся до мене:

— Давайте познайомимося.

Я вирішив бути лаконічним:

— Мене звати Михайло.

Мій напарник також коротко додав:

— Я — Василь.

Георгій Миколайович усміхнувся і сказав:

— Відповідатиме за мою безпеку Михайло Васильович.

Сказавши це, він попрямував до будівлі. Я подумав: «Цікавий чоловік, із почуттям гумору».

Значно пізніше, буваючи на численних нарадах і засіданнях, які він проводив, я зрозумів глибший зміст його слів. Траплялося, що через різні обставини окремі доручення генерального директора ДП «Укрзалізниця» виконувалися несвоєчасно. З’ясовуючи причини, Георгій Миколайович інколи запитував, скільки ще потрібно помічників, аби виконати завдання. І, не чекаючи відповіді, наводив приклад із міських нарядів міліції:

— Чому співробітники міліції ходять удвох? Бо один уміє читати, а інший — писати. Ось такий у нього був гумор.

У процесі спільної роботи ми з напарником доклали максимум зусиль і енергії, щоб змінити його уявлення про роботу співробітників міліції. Думаю, нам це вдалося, адже наша спільна, майже цілодобова служба тривала чотири роки і два місяці.