Я стою на могилі Героя... Не плачу тільки тому, що не вмію... Мурашки по шкірі...

Шкодую до болю, що в моєму житті не було нагоди поспілкуватися із ним – моїм

Героєм... Бо такі люди народжуються один на мільйон... Ні, кажу неправду! Один

на мільярд! Унікальні люди, життя яких – приклад для сучасників і прийдешніх

поколінь. Далай-лама, Уінстон Черчіль, Мати Тереза, Іван Павло II, Мартін Лютер

Кінг, Махатма Ганді, Олівер Кромвель, Джордж Вашінгтон і мій Герой – Георгій

Миколайович Кірпа…

   Прикро, що я не був знайомий із ним особисто. Так прикро і сумно, що це важко

описати словами. Але мені поталанило почути спогади про мого Героя з вуст

багатьох людей, які мали честь знати його. Це залізничники і будівельники,

шахтарі та пілоти, священники й ченці, лікарі та вчителі, селяни і серйозні

бізнесмени, студенти й пенсіонери, співаки та спортсмени… Стільки різних

людей!  І всі згадують його із неймовірним душевним теплом, повагою як до

сильної  особисті й зворушливою людською вдячністю за підтримку в різних

починаннях і добрих справах. Згадуючи його фантастичне креативне почуття

гумору, люди сміються і нині. Згадуючи те, що його вже немає поруч, люди

плачуть гіркими  сльозами. І все настільки щиро, що починаєш плакати і

сміятись сам. Такого не зіграєш!

  Вочевидь, в Україні (та де там в Україні – в світі) немає аналітика таких

розумових здібностей, щоб звести в єдину базу даних всі добрі справи, які

він зробив. Георгій Миколайович працював день і ніч, не тільки піднімаючи

з колін транспортну галузь, а й допомагаючи всім, хто потребував його

турботи та опіки. Він – чи не єдиний, хто дійсно заслужив на почесне

звання – Герой України. А тим, хто вважає інакше, я готовий особисто

плюнути в обличчя. Бо держава має знати своїх Героїв! А коли хтось

осмілюється згадати ім’я Великого Георгія Миколайовича у не зовсім

коректному контексті, то, певно, навіть янголи на небі плачуть, чуючи

такі нісенітниці. А я пригадую його слова, які, до речі, стали моїм життєвим

кредо: “Критикує той, хто нічого не робить!”

   Ми живемо в країні, де більшість людей, включно із естеблішментом,

звикли не будувати,  а руйнувати. А він будував нові вокзали та аеропорти,

нові церкви та школи, нові лікарні та центри культури, нові дороги та мости,

нове життя, нову Україну...

   Коли я подивився прекрасний фільм про нього, мене понад усе зачепили

за живе слова його тещі Любові Данилівни: “Хай би краще Бог забрав мене,

а не його...” Мабуть, так говорити не можна, щоб не гнівити Всевишнього.

Однак це найвища форма пошани, на яку він заслуговав своїми  численними

справами на благо Вітчизни. Даруйте за грубість, він був справжнім мужиком,

який відповідав за свої слова реальними ділами, яким складним не був би

процес втілення цих ідей в життя.

  Не хочу переходити на особисте, але менше з тим. У мене ще немає дітей.

Є тільки одна причина, чому я в майбутньому не назву свого сина Георгієм на

честь Кірпи. Оскільки мій старший брат вже так зробив, і маленький розумник

Жора знатиме це і братиме приклад з Героя.

  Знаєте, про що я шкодую більше ніж, про те, що не був знайомий із Георгієм

Миколайовичем? Про те, що він не став Президентом України. Бо тоді б ми

жили в іншій державі, сильній та заможній, де кожен громадянин відчуває

себе захищеним...

Андрій Лозовий м. Рівне