Поза часом…
Дивлячись на зоряне небо, ми бачимо світло мільйонів зірок, яке крізь безмежжя Всесвіту долає шлях до Землі й торкається нашої свідомості. Багатьох із тих зірок уже давно не існує, але їхнє світло продовжує жити.
Люди - як зорі. Одні згасають, майже не залишивши сліду, інші ж світять так яскраво, що тепла їхнього світла вистачає на довгі роки пам’яті, вдячності й людського добра.
У світі є багато професіоналів: талановитих керівників, досвідчених управлінців, фахівців своєї справи. Але значно менше тих, хто, досягнувши високих посад і визнання, зберігає людяність, щирість і повагу до людей поруч. Саме такою людиною був Георгій Миколайович Кірпа - і таким він залишився у пам’яті тих, хто його знав.
Залізнична колія життя Георгія Миколайовича від села Клембівка Хмельницької області до Києва залишила яскраві “полустанки” добрих справ, цікавих людей, випробувань. Одне із випробувань людини - це випробування владою.
Влада часто випробовує людину. І якщо, маючи велику відповідальність, вона не втрачає людяності - це ознака справжньої мудрості. Люди яким пощастило працювати або спілкуватися з Георгієм Миколайовичем можуть стверджувати, що це яскрава особистість як в професії так і в житті.
Наше знайомство відбулося у 2000 році під час будівництва одного з об’єктів на заході України. Робота велася фактично «з коліс»: проєктували й одразу будували. Іноді будівельні роботи випереджали проєктування, а часом доводилося переробляти вже збудоване.
Такий темп вимагав максимальної злагодженості, швидких рішень і повної віддачі кожного.
Мене, як будівельника, не раз дивувало, що людина без спеціальної будівельної освіти могла запропонувати настільки точні та ефективні рішення, які реально покращували процес і скорочували терміни виконання робіт. Згодом я зрозумів: справа не лише у фаховій підготовці. Передусім це - характер, масштаб мислення і цілеспрямованість.
Так були побудовані і реконструйовані полустанки, станції, вокзали, дороги…
Він ніколи не забував, звідки родом, і дбав про свою малу Батьківщину не словами, а справами.
Знаючи, наскільки складним було медичне забезпечення у сільській місцевості, за його ініціативою у рідній Клембівці було збудовано сучасну лікарню, оснащену новітнім на той час обладнанням. Для Хмельницької області це був справді унікальний медичний заклад.
При закладені каменю цього будівництва, як розповідав один із будівельників, Георгій Миколайович побився об заклад з місцевими чиновниками, про термін будівництва об'єкту швидший за оформлення землі під будівництво. Оформили землю через півроку після завершення будівництва.
Так була переобладнана головна поліклініка Укрзалізниці в місті Києві, до якої мріяли потрапити кияни. На жаль, коли не стали Георгія Миколайовича багато з того, що створювалося роками, поступово розтягли «по кишеням» та занепало.
Під час реконструкції Київського вокзалу та будівництва Південного вокзалу ми якось поверталися літаком із відрядження. У розмові зайшлося про перспективу будівництва нового вокзального вузла за межами Києва.
Знаючи розвиток міста згідно генерального плану я попросив пілота трохи змінити маршрут і показав Георгію Миколайовичу район, де передбачалося будівництво нового залізничного вокзалу та мосту через Дніпро, це район Биковні та Чапаєвки. Я добре пам’ятаю той погляд. Погляд людини, яка вже бачила майбутнє міста, нову транспортну артерію, інший масштаб розвитку.
На жаль, багатьом великим задумам так і не судилося бути реалізованими.
З цього Великого проєкту тільки реалізовано - міст “Кирпи”, як його називають донині кияни, а не Дарницький, і недобудований Дарницький вокзал. На одній із нарад будівництва Південного вокзалу на яку я був запрошений, при обході об'єкту, знаючи історію міста, ненав'язливо зауважив вказавши на одну із ділянок, що там колись була церква. Георгій Миколайович на мій погляд ніяк не відреагував. Але через два дні мені подзвонив архітектор Роман Сивенький, який певний чай співпрацював з Георгієм Миколайовичем і уточнив все що стосувалося церкви. Церква Великомученика Георгія, як собор залізничників була спроектована, збудована, оздоблена та розписана за 94 дні. На жаль, прихожанами церкви не є залізничники, а прості громадяни, які мешкають поруч і люди які пам’ятають Георгія Миколайовича. Утримувати такий храм дорого, пожертв нема, за світло і тепло платити багато, тому все відключили, холодно, але зігріває молитва і пам'ять.
Якось звернувшись до одного із чиновників Укрзалізниці нагадав про те, що собор залізничників потребує уваги, але реакції не було ніякої, на жаль…
Невже така коротка пам'ять, невже все вимірюється грошима, посадами, владою… Це все тимчасове, подумайте поза часом…
З Георгія Миколайовича ми просто дружили, без обов'язків, бізнесу, прохань, просто так по-людськи. Ми робили державні справи, вирішували складні питання але ніколи не забували бути людьми.
Якось навесні повернувшись з села Чернігівської області, де до батьківської хати не зміг доїхати машиною через весняне бездоріжжя, був не зовсім в доброму настрої і це помітив Георгій Миколайович і запитав про причину, я сказав не висловлюючи ніяких ідей чи прохань. Але уже за тиждень в селі розпочалася робота по налаштуванню доріг. Я про це дізнався від місцевого керівництва, а не від Георгія Миколайовича. Дякуючи за таку повагу Георгій Миколайович сказав, що це має бути не для нас, а для тих людей які мучилися роками не маючи нормальної дороги. І такі випадки я думаю були непоодинокі…
Яку б посаду не займала людина, які б нагороди не отримувала, вона живе серед людей. І тільки люди можуть оцінити з часом велич і значимість особистості. Але ми люди і ніщо людське нам не байдуже.
Якось поверталися з об'єкту до Івано-Франківська де чекав нас літак. Погода була несприятлива для польотів, випав сніг, дороги замело. Я нишком сидів в машині, яка з труднощами пробивалася через кучугури і спостерігав як Георгій Миколайович вирішував питання нашої подорожі. Спочатку екіпаж літака відправив до ранку на відпочинок, потім забронював місце в потязі але так сталося, що ми не встигли і на потяг.
Годин через 3 ми добралися до дачі Георгія Миколайовича, що поблизу міста Львова. Там вже було тепло, горів камін, пахло вечерею. З насолодою повечеряли, подивилися господарство і потім була довга щира людська розмова про дитинство, юність, щаблі кар'єри, людей які були поруч, сім'ю… Я побачив людину з своїми роздумами, проблемами якими не з кожним поділяться, і я це ціную, що Георгій Миколайович відкрився мені.
На ранок швидко зібралися щоб встигнути на Львівський ринок купити на прохання Жанни Ігорівни “когути”. Я не знав, що це таке, поли Георгій Миколайович не показав мені на ринку, що це молоді півники. У мене склалося враження, але мабуть так і було, що Георгія Миколайовича знає весь ринок, всі зазивають до себе, пропонують товар. Мене вразила його торгівля з приводу ціни, він давав більше ціну ніж називали, чим і викликав подив, а потім і сміх. Георгій Миколайович показав мені Львів своїми очима вокзал, церкву Георгія Побідоносця де нас тепло зустрів настоятель. В Київ ми вирушили тільки під вечір, після зустрічі з місцевими керівництвом та теплого та дружнього обіду.
Спогади не мають завершення. Поки живе людина - живе й пам’ять про неї.
Щодня дорогою до Київського національного університету будівництва і архітектури я проїжджаю проспектом Повітряних Сил. І щоразу звертаю на вулицю Георгія Кірпи - з вдячністю, світлою пам’яттю та повагою до людини, яка залишила по собі не лише масштабні проєкти, а передусім людське тепло.
Бо справжні люди - поза часом.
Так буває завжди, коли зроблено багато добрих справ, коли є що показати людям, коли людина живе не лише сьогоднішнім днем, а бачить значно далі - наперед, у майбутнє. Саме тоді поруч із підтримкою часто з’являється заздрість. Спочатку - обійми, гучні слова й обіцянки, а згодом - відсторонення і травля. Сценарій давно відомий, не раз випробуваний і, на жаль, майже завжди з однаковим результатом. А могло бути зовсім інакше - і для галузі, і для держави.
Панько Олексій Миколайович
