Моя особиста зустріч з Г.М. Кірпою відбулася у далекому 1992 році, в селі Лапаївка, де я народився і живу по сьогоднішній день. Жителі нашого села звернулися до начальника Львівської залізниці, яку тоді очолював Георгій Миколайович з проханням, побудувати храм в селі, бо храму в нас не було, ми ходили пішки в сусіднє село, він погодився.
Селищна рада погодила земельні ділянки для залізничників, як подяку за вислухану пропозицію.
Серед тих щасливих людей був і Георгій Миколайович.
Отримавши ділянку, він розпочав будівництво свого будинку. На будову потрібно було охоронця і мій батько, який тоді вже не працював, бо досягнув пенсійного віку, любив собі ходити, гуляти вулицями села і зустрів чоловіка, який шукав охоронця. Тим чоловіком і був Георгій Миколайович, який запросив мого батька до себе на будову охоронцем. Трохи попрацювавши, мій батько запропонував і мені прийти до них на будівництво будинку працювати, тому що були важкі часи, роботи не було і я погодився.
Отак і відбулася моя перша і особиста зустріч з Георгієм Миколайовичем і його дружиною Жанною Ігорівною. На будівництві я займався організацією господарської роботи, мав можливість часто спілкуватися з Георгієм Миколайовичем.
З початком будівництва будинку Г.М. Кірпи і інших залізничників, які також отримали ділянки під забудову, наше село почало оживати і розквітати. Почалося будівництво доріг, каналізації, водогону, проведення газу, освітлення вулиць, закінчилося будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці.
Кожен приїзд Георгія Миколайовича чекав з хвилюванням, бо бачив перед собою людину строгого погляду, дисципліновану і вимогливу. Таким він і був сам, вимагав і від своїх підлеглих. Він вмів організувати роботу, біля нього завжди були фахівці, яких він вмів розгледіти здалеку.
Отримавши призначення на роботу в Київ, в Міністерство транспорту, наші зустрічі стали рідшими, але Георгій Миколайович з родиною дуже любив приїздити до дому, в Лапаївку на свята. Місцеві жителі, особливо дітвора, полюбили і Різдво і приїзд родини Кірпи в Лапаївку, тому що двері будинку завжди були відкриті для дорослих і дітей, які приходили колядувати до їхньої родинної оселі.
Георгій Миколайович зустрічав кожного колядника і великого і маленького, радів разом з ними, ніс їм подарунки за коляду. Ті жителі, які ще залишилися живі, і ті діти, які вже стали дорослими і самі є батьками, згадують це з великою радістю.
Я також щасливий і задоволений тим, що мав можливість стільки часу проводити з Георгієм Миколайовичем і Жанною Ігорівною в колі їхньої родини, бути поруч в різні часи, відношення до мене є, як до рідної людини. В цьому житті інколи, коли в мене були випробування, завжди була підтримкою і опорою дружина Георгія Миколайовича, Жанна Ігорівна, це людина, до якої я можу звернутися за порадою з будь якого питання, вона завжди підкаже правильний вихід з ситуації.
Я мав можливість проїхати з нею багато кілометрів доріг, вдень і вночі, і в сніг, і в туман, поруч. В присутності і розмові з Жанною Ігорівною дорога ставала короткою і приємною, не помічаючи, що вже все прибули на місце.
Не можу не згадати про школу, яку побудував в нашому селі Георгій Миколайович. А почалося все з того, що підійшла до нього, покійна на сьогодні, директор школи з проханням допомогти відремонтувати стару початкову школу, він погодився. При приїзді на Великдень до дому, в Лапаївку, покликав мене і ми поїхали подивитись, що там можна підремонтувати, але так як Георгій Миколайович був фахівець у будівництві, обійшовши стару школу зі всіх сторін, сказав що треба будувати нову школу.
Бо стару не варто ремонтувати і вкладати кошти. Ділянку під нову школу виділили, ми її оглянули, але не було дуже, що оглядати, адже один бур’ян і болото. Стоячи на тому пустирі, Георгій Миколайович сказав: „Через рік твої діти підуть у нову школу, директору, треба купити тільки крейду , решта все я зроблю”. Так і було. Школу будували цілодобово, вдень і вночі, і через рік, у 2003 році, в нашому селі, на околиці виросла красива, сучасна споруда школи. Місцеві жителі, батьки школярів раділи і дякували за цей подарунок для нашого села. 23 роки школа випускає школярів у доросле життя, а ім’я Кірпи звучить постійно у розмовах, при зустрічах, школу назвали його іменем.
Кірпа був людиною небагатослівною, він просто робив і творив, результати його праці залишаються для прийдешніх поколінь. Його гасло: „Життя — це рух, рух вперед”, — так він жив і працював.
Дуже шкода, що не стало людини, яка думала про майбутнє, любила свій народ, свою землю, де родився і виріс. Можна знищити людину, але не можна знищити її досягнень, які залишаться ще для багатьох поколінь.
